Серед полеглих за Україну є люди, яких до війни знали за ролями в кіно, книжками, телеефірами, громадськими кампаніями та журналістськими матеріалами. Їхній спадок після загибелі не зник: книжки перевидають, на їхню честь проводять фестивалі, засновують фонди та називають вулиці.
Відомі українці, які загинули на війні, представляють дуже різні покоління й професії. Одні були військовими ще з 2014 року, інші після 24 лютого 2022-го залишили сцену, редакцію, громадський сектор чи звичайну роботу та долучилися до Сил оборони, повідомляє vv.com.ua.
Цей перелік не може бути повним. Він охоплює кілька публічних постатей, чиї біографії добре показують масштаб утрат: від командира Дмитра Коцюбайла та громадського діяча Романа Ратушного до поета Максима Кривцова, акторів Юрія Феліпенка й Максима Неліпи. Окреме місце займають цивільні представники культури, життя яких обірвали російські удари, зокрема письменниця Вікторія Амеліна.
За кожним відомим ім’ям у цьому списку стоїть не лише дата загибелі, а й незавершена книжка, роль, репортаж, громадська справа, військова служба або проєкт, який продовжили інші.
Відомі українці, які загинули на війні після 2022 року
Публічність цих людей до війни була різною. Дмитро Коцюбайло здобув широку впізнаваність саме як військовий командир, Роман Ратушний був відомим київським активістом, Максим Кривцов поєднував службу з поезією, а Максим Неліпа роками працював у телевізійних розважальних проєктах.
Їх об’єднує не професія, а рішення діяти після початку російського вторгнення. Частина служила у війську, частина допомагала цивільним, документувала злочини чи залишалася у містах, які Росія атакувала ракетами й артилерією.
| Ім’я | Чим був відомий | Дата загибелі | Що залишилося після нього |
|---|---|---|---|
| Дмитро Коцюбайло | військовий, командир «Да Вінчі» | 7 березня 2023 | військова школа, пам’ять підрозділу, державні відзнаки |
| Роман Ратушний | громадський активіст | 9 червня 2022 | рух за Протасів Яр, меморіальний фестиваль |
| Олександр Махов | журналіст, військовий | 4 травня 2022 | воєнні репортажі та журналістський архів |
| Юрій Руф | поет, письменник, громадський діяч | 1 квітня 2022 | поезія, книжки, громадські ініціативи |
| Максим Кривцов | поет, фотограф, військовий | 7 січня 2024 | збірка «Вірші з бійниці», фотографії |
| Максим Неліпа | телеведучий, актор | 12 травня 2025 | телевізійні проєкти та пам’ять про службу |
| Юрій Феліпенко | актор театру і кіно | 15 червня 2025 | театральні ролі, фільми й серіали |
| Вікторія Амеліна | письменниця | 1 липня 2023 | книжки, правозахисна та документальна робота |
Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі» та покоління добровольців
Дмитро Коцюбайло став добровольцем ще 2014 року. У листопаді 2021-го йому присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка», а після початку повномасштабного вторгнення він продовжив командувати бойовим підрозділом.
7 березня 2023 року Коцюбайло загинув у бою поблизу Бахмута. Йому було 27 років. Президент Володимир Зеленський того дня назвав його «людиною-символом» і «людиною-хоробрістю».
«Із 14-го року захищав нашу незалежність, гідність нашого народу», — сказав Володимир Зеленський після загибелі Дмитра Коцюбайла.
Посмертно військового нагородили Хрестом бойових заслуг. У 2023 році він також став лауреатом президентської відзнаки «Національна легенда України».
Історія Коцюбайла важлива не лише через нагороди. Полеглі захисники України залишають після себе військовий досвід, традиції підрозділів, підготовлених бійців і власні принципи командування. У випадку «Да Вінчі» його ім’я продовжило жити у військовому середовищі, яке формувалося навколо його підрозділу.
Роман Ратушний і громадянська відповідальність
Роман Ратушний був одним із найвідоміших представників молодого покоління київських активістів. У 2018 році він очолив ініціативу «Захистимо Протасів Яр», а наступного року став керівником однойменної громадської організації, яка виступала проти забудови зеленої території у центрі Києва.
Після 24 лютого 2022 року Ратушний долучився до Сил оборони. Він захищав Київ, виконував завдання на Сумщині, а згодом служив у розвідці 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Роман загинув 9 червня 2022 року.
Його громадська справа не закінчилася разом із життям засновника. У Києві проходить фестиваль «Протасів Яр» пам’яті Романа Ратушного, програма якого поєднує культуру, історію, дискусії про демократію та права людини.
Пам’ять про Ратушного стала прикладом того, як персональний меморіал може перетворитися на живу громадську інституцію, а не залишитися лише табличкою з ім’ям.
Поети Максим Кривцов і Юрій Руф
Список, до якого входять українські письменники, загиблі на війні, особливо болісний через тексти, що фактично стали останніми свідченнями авторів про власний час.
Максим Кривцов, позивний «Далі», брав участь у Революції Гідності, у 2014 році добровольцем долучився до війська, воював у Пісках та Авдіївці. Після демобілізації працював із ветеранами, а після повномасштабного вторгнення знову повернувся до війська.
У 2023 році вийшла його збірка «Вірші з бійниці», до якої увійшли також авторські фотографії. 7 січня 2024 року Максим Кривцов загинув на Харківщині. У 2025-му його рідним передали орден «Золота Зірка» Героя України.
Юрій Дадак, відомий під літературним псевдонімом Юрій Руф, був поетом, письменником, науковцем і громадським діячем. Після початку повномасштабного вторгнення він служив у 24-й окремій механізованій бригаді.
1 квітня 2022 року Юрій Руф загинув у районі Попасної на Луганщині внаслідок мінометного обстрілу. Йому був 41 рік.
Для літератури такі втрати мають подвійний вимір. Залишаються завершені книжки й записи, але зникає можливість побачити наступні твори авторів, для яких війна була не зовнішньою темою, а частиною особистого досвіду.
Актори Юрій Феліпенко та Максим Неліпа змінили сцену на фронт
Серед тих, кого часто шукають за запитом українські актори, які загинули на війні, є представники різних поколінь телебачення, театру й кіно.
Юрій Феліпенко працював у Київському академічному драматичному театрі на Подолі та знімався у серіалах і фільмах. Глядачам він був знайомий за проєктами «Обіцянка Богу», «Кольору пристрасті», «Нюхач», «Коп з минулого» та іншими роботами.
У 2024 році актор долучився до ЗСУ та служив у підрозділі ударних безпілотних систем «Ахіллес». 15 червня 2025 року стало відомо про його загибель на фронті.
Максим Неліпа був добре відомий українським телеглядачам задовго до великої війни. Він працював ведучим телевізійних шоу, брав участь у розважальних проєктах і виступав як актор.
Після російського вторгнення Неліпа добровільно вступив до ЗСУ. У січні 2025 року дістав поранення, пройшов лікування й реабілітацію, після чого повернувся до служби. 12 травня 2025 року Максим Неліпа загинув під час виконання бойового завдання.
Їхні історії руйнують спрощене уявлення про окремі «військові» та «цивільні» біографії. Людина могла ще кілька років тому грати на сцені або працювати в телевізійній студії, а потім опанувати військову спеціальність і виконувати бойові завдання.
Олександр Махов і журналісти, які пішли служити
Олександр Махов народився в Луганську та багато років працював журналістом. Він висвітлював бойові дії на Донбасі, життя військових, ветеранів і внутрішньо переміщених українців.
Після початку повномасштабного вторгнення Махов повернувся до військової служби. 4 травня 2022 року він загинув у селі Довгеньке на Харківщині внаслідок російського артилерійського обстрілу. Йому було 36 років.
Його професійний архів сьогодні має окрему документальну цінність. Репортажі людини, яка знала війну і як журналіст, і як військовослужбовець, зберігають свідчення про роки, що передували повномасштабному вторгненню.
Це одна з причин, чому пам’ять про загиблих українців не зводиться до біографічних довідок. Архіви журналістів, фотографів, письменників і військових стають джерелами для майбутніх дослідників війни.
Вікторія Амеліна та цивільні діячі культури, яких убила Росія
Вікторія Амеліна не була військовослужбовицею. Письменниця, авторка романів «Дім для Дома» та «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», після початку вторгнення також займалася документуванням російських воєнних злочинів.
27 червня 2023 року вона перебувала у Краматорську з делегацією колумбійських письменників і журналістів, коли російська ракета вдарила по ресторану в центрі міста. Амеліна зазнала тяжких поранень і 1 липня померла у лікарні Дніпра. Їй було 37 років.
Її історія нагадує, що перелік відомих українців, яких забрала війна, ширший за знаменитих загиблих у ЗСУ. Російські атаки вбивали письменників, музикантів, спортсменів, журналістів, волонтерів та інших цивільних людей далеко від лінії безпосереднього зіткнення.
Робота Вікторії Амеліної з документування воєнних злочинів стала частиною її останніх років життя, а її власна загибель стала наслідком російського ракетного удару.
Письменницький доробок Амеліної після її смерті продовжує існувати окремо від трагедії. Саме це відрізняє культурну пам’ять від короткочасної новинної уваги: важливим залишається не тільки те, як людина загинула, а й те, що вона створила до цього.
Як зберігають пам’ять про полеглих
Меморіалізація в Україні давно вийшла за межі пам’ятників і меморіальних дошок. Для військових, митців та активістів створюють цифрові архіви, проводять фестивалі, організовують виставки, перевидають книжки та засновують іменні фонди.
Найпомітніші форми пам’яті можна поділити на кілька напрямів:
- перейменування вулиць, скверів та інших міських об’єктів;
- встановлення пам’ятних знаків і меморіальних таблиць;
- видання та перевидання книжок загиблих авторів;
- створення цифрових біографічних архівів;
- виставки фотографій, особистих речей та документів;
- фестивалі, лекції й культурні програми, присвячені конкретним людям;
- збереження історії військових підрозділів і свідчень побратимів.
У такої роботи є практичне значення. Коротка новина про загибель поступово зникає з інформаційної стрічки, тоді як системний архів дозволяє через роки відновити біографію, професійний шлях, обставини служби та створені людиною роботи.
- Спочатку фіксують перевірені біографічні дані та обставини загибелі.
- Зберігають фотографії, тексти, відео, інтерв’ю й особисті архіви.
- Оцифровують матеріали та створюють доступні публічні сторінки пам’яті.
- Продовжують проєкти, з якими була пов’язана людина.
- Передають її історію через освіту, культуру та локальні меморіальні практики.
Найстійкіша форма пам’яті виникає там, де ім’я залишається пов’язаним не тільки із загибеллю, а й із конкретною справою, книжкою, громадським проєктом, театральною роллю чи військовим підрозділом.
Чому цей список ніколи не буде остаточним
Російсько-українська війна триває з 2014 року, а після 24 лютого 2022-го масштаб втрат різко зріс. Публічні добірки зазвичай згадують тих, хто вже мав широку впізнаваність, однак поруч із ними загинули тисячі військових і цивільних, чиї імена могли бути відомими лише колегам, громаді, місту або родині.
Тому поняття відомі українці, полеглі за Україну не повинно створювати поділу на «важливіші» та «менш важливі» втрати. Публічність лише допомагає простежити, яку частину науки, культури, журналістики, спорту, громадського життя та інших середовищ забирає війна.
Історії Дмитра Коцюбайла, Романа Ратушного, Максима Кривцова, Юрія Руфа, Олександра Махова, Юрія Феліпенка, Максима Неліпи та Вікторії Амеліної показують різні способи служіння країні. Їхній спадок зберігається у військових традиціях, книжках, репортажах, фільмах, громадських ініціативах, архівах і людях, які продовжують розпочату ними роботу
За матеріалами sfnews.us