Серед найвідоміших імен новітньої війни — Дмитро Коцюбайло, позивний «Да Вінчі», Герой України, командир батальйону «Вовки Да Вінчі». Він загинув 7 березня 2023 року під Бахмутом, ставши одним із символів українського добровольчого руху та покоління, яке воювало ще з 2014 року. Його постать важлива не тільки військовим досвідом, а й тим, як молодий командир перетворився на моральний орієнтир для багатьох українців. У пам’яті про нього поєдналися фронтова відвага, довіра побратимів і здатність вести за собою в найважчих умовах. Саме тому його ім’я часто згадують поруч із темами честі, відповідальності й особистого вибору, повідомляє vv.com.ua.
Павло Лі, актор театру, кіно та дубляжу, загинув 6 березня 2022 року в Ірпені під час російського наступу на Київщину. Для багатьох українців він був голосом улюблених фільмів, актором із впізнаваною усмішкою й людиною, яка в перші дні повномасштабного вторгнення допомагала іншим. Його смерть стала болючою втратою для культурного середовища, але пам’ять про нього не обмежилася ролями в кіно. Історія Павла показала, що мистецтво й громадянська позиція не існують окремо, коли країна бореться за життя. Він залишився прикладом того, як публічна людина може діяти не заради образу, а з внутрішнього обов’язку.
Олександр Махов, журналіст, воєнний кореспондент і військовослужбовець, загинув 4 травня 2022 року на Харківщині. До повномасштабного вторгнення він уже мав досвід висвітлення війни, працював із темами фронту, евакуації та людських історій. У 2022 році він знову взяв до рук зброю, і його шлях став прикладом для багатьох медійників, які не просто описували війну, а стали її учасниками. Олександр залишив після себе журналістську репутацію, фронтову правду і пам’ять колег, для яких його смерть стала особистою втратою. Його історія нагадує, що слово й служба можуть бути двома формами однієї відповідальності перед країною.
«Пам’ять про полеглих не має зводитися до дати народження і дати смерті. Між цими датами було життя, вибір, праця, любов, талант і конкретні справи, які треба називати».
— коментар історика пам’яті
Митці, поети й режисери, чий голос не замовк
Максим Кривцов, поет, фотограф і військовослужбовець із позивним «Далі», загинув 7 січня 2024 року на Харківщині. Його збірка, тексти, фотографії та публічна присутність стали частиною культурного літопису війни. Для багатьох читачів Максим був не просто військовим, який писав вірші, а автором, що вмів говорити про смерть, любов, фронт і ніжність без штучного пафосу. Його поезія після загибелі отримала ще ширше звучання, але важливо пам’ятати: вона була живою і сильною ще за життя автора. Саме тому його спадок — це не тільки траур, а й потреба читати, видавати, цитувати й передавати далі українське слово.
Віктор Онисько, режисер монтажу, відомий у кіносередовищі, загинув 30 грудня 2022 року поблизу Соледара. Він працював із кіно, історіями, ритмом кадру, а після початку повномасштабного вторгнення став військовим. Для українського кіно його смерть стала ще одним нагадуванням, що війна забирає не абстрактні «кадри культури», а конкретних людей, які створювали мову сучасного мистецтва. Його професійна спадщина живе в роботах, до яких він доклався, а людська — у пам’яті родини, колег і побратимів. Такі історії важливі, бо показують: українська культура захищається не лише в залах, а й на фронті.
Олександр Шаповал, артист балету й соліст Національної опери України, загинув 12 вересня 2022 року в бою під Майорськом на Донеччині. До війни його життя було пов’язане зі сценою, пластикою, дисципліною і мистецтвом руху. Після вторгнення він став до лав оборони, і ця зміна не заперечила його мистецького шляху, а показала інший вимір служіння. Для світу балету його загибель стала символом того, як російська агресія б’є не лише по містах, а й по культурних школах, театрах, поколіннях митців. Його ім’я варто згадувати поруч із виставами, учнями, колегами й тією частиною українського мистецтва, яку війна намагалася перервати.
Актори, музиканти, активісти: спадок поза професією
Юрій Феліпенко, актор театру й кіно, загинув 15 червня 2025 року на війні. Його знали за театральними й телевізійними роботами, але після мобілізації він став частиною іншої історії — історії митців, які не залишилися осторонь оборони країни. Для глядачів смерть актора часто сприймається особливо гостро, бо люди пам’ятають обличчя, голос, ролі й образи, які були частиною їхнього життя. Та за кожною роллю стоїть людина, а за кожним повідомленням про загибель — родина, побратими й незавершені плани. Тому пам’ять про Юрія — це не лише згадка про сцену, а й розмова про покоління українських артистів, які зробили свій вибір у час війни.
Василь Сліпак, оперний співак світового рівня, соліст Паризької опери, загинув 29 червня 2016 року на Донбасі. Він міг будувати міжнародну музичну кар’єру, але повернувся до боротьби за Україну як доброволець із позивним «Міф». Його історія стала однією з найсильніших у культурній пам’яті російсько-української війни ще до 2022 року. У ній поєдналися європейська сцена, український голос і рішення особисто стати на захист держави. Саме тому Василя Сліпака часто згадують як людину, яка буквально мала Україну в голосі й захищала її зброєю.
Роман Ратушний, київський громадський активіст і розвідник, загинув у червні 2022 року на Харківщині. До війни його знали як одного з голосів громадянського спротиву в Києві, зокрема через боротьбу за Протасів Яр. Після початку повномасштабного вторгнення він став військовим, але його громадянська логіка не змінилася: захист простору, гідності й свободи просто перейшов у фронтовий вимір. Його ім’я стало символом молодого покоління, яке не чекало, доки хтось інший захистить країну. Пам’ять про Романа — це також пам’ять про міста, парки, громади й право людей впливати на те, якою буде Україна після перемоги.
Спадок полеглих не завжди лежить у музеях або архівах. Іноді він живе в перейменованій вулиці, збереженому парку, прочитаній книжці, стипендії для молоді, щорічному турнірі, виставі, муралі або звичці зупинятися о 9:00 на хвилину мовчання.
Коротка таблиця пам’яті
Ця таблиця не є повним переліком усіх знаменитих загиблих ЗСУ, митців, журналістів, волонтерів і громадських діячів. Вона лише допомагає побачити, наскільки різними були сфери, з яких люди прийшли до війська, волонтерства або спротиву. У кожному рядку — окрема історія, яку варто читати глибше, а не сприймати як коротку біографічну довідку. Якщо ви готуєте публікацію, шкільний захід, лекцію або меморіальний допис, обов’язково перевіряйте дати, підрозділи й формулювання за першоджерелами. Найкращий підхід — говорити точно, без прикрашання і без знеособлення.
| Ім’я | Сфера до війни або публічна роль | Дата загибелі | Що залишилося у спадок |
|---|---|---|---|
| Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі» | військовий командир, доброволець | 7 березня 2023 | символ добровольчого руху, приклад лідерства |
| Павло Лі | актор, артист дубляжу, волонтер | 6 березня 2022 | ролі, голоси дубляжу, приклад допомоги людям |
| Олександр Махов | журналіст, воєнкор, військовий | 4 травня 2022 | журналістська школа, фронтові історії, служба |
| Максим Кривцов «Далі» | поет, фотограф, військовий | 7 січня 2024 | поезія, фотографії, мова війни без фальші |
| Віктор Онисько | режисер монтажу, військовий | 30 грудня 2022 | внесок в українське кіно, пам’ять колег |
| Олександр Шаповал | артист балету, військовий | 12 вересня 2022 | мистецька школа, сцена, приклад служіння |
| Василь Сліпак «Міф» | оперний співак, доброволець | 29 червня 2016 | музичний і моральний символ спротиву |
| Роман Ратушний «Сенека» | громадський активіст, розвідник | 8 червня 2022 | громадянська дія, захист Протасового Яру |
| Юрій Руф | поет, письменник, військовий | 1 квітня 2022 | літературний проєкт, тексти, культурний спротив |
| Юрій Феліпенко | актор театру й кіно, військовий | 15 червня 2025 | театральні ролі, екранні роботи, пам’ять глядачів |
| Павло Петриченко | громадський активіст, військовий | 15 квітня 2024 | громадянські кампанії, фронтова служба, активізм |
| Андрій Пільщиков «Джус» | військовий льотчик, публічний адвокат F-16 | 25 серпня 2023 | авіаційна школа, міжнародна комунікація, символ Повітряних сил |
Як суспільство може вшановувати пам’ять без формальності
Вшанування пам’яті не повинно бути лише календарним ритуалом. Так, щоденна загальнонаціональна хвилина мовчання о 9:00 є важливим знаком поваги до загиблих унаслідок російської агресії. Але справжня культура пам’яті починається там, де суспільство бачить у загиблих не «втрати», а людей із голосом, біографією, вибором і незавершеною справою. Урядова Концепція вшанування пам’яті загиблих Захисників і Захисниць України до 2028 року прямо пов’язує пам’ять із повагою, підтримкою ветеранів і членів родин полеглих. Це означає, що пам’ять має бути не тільки емоцією, а й системною дією — у школах, громадах, медіа, культурі, архівах і щоденній поведінці.
Практично це можна робити різними способами, і не всі вони потребують великих коштів або офіційних заходів. Головне — не використовувати імена загиблих як декорацію, не робити з пам’яті політичний або рекламний інструмент і не поширювати неперевірені історії. Якщо громада називає вулицю, відкриває меморіальну дошку, створює стипендію чи проводить турнір, важливо залучати родину, побратимів і тих, хто справді знав людину. Якщо медіа пише статтю, потрібно перевіряти джерела, уникати сенсаційності й не публікувати приватні деталі без згоди близьких. Якщо читач хоче допомогти, він може підтримати родини, меморіальні ініціативи, архіви, ветеранські проєкти або справи, якими займався загиблий.
Корисні дії для збереження пам’яті:
- читати й поширювати перевірені біографії полеглих, а не випадкові дописи без джерел;
- підтримувати меморіальні платформи, які збирають історії загиблих;
- купувати книжки, слухати музику, дивитися фільми й вистави, пов’язані з полеглими митцями;
- брати участь у локальних ініціативах пам’яті у своїй громаді;
- перевіряти назви вулиць, меморіальні дошки та шкільні проєкти на точність даних;
- не сперечатися з родинами полеглих щодо того, як саме вони хочуть зберігати пам’ять;
- підтримувати чинних військових і ветеранів, бо культура пам’яті нерозривна з культурою поваги до живих.
«Найважливіше — не забрати в людини її життя після смерті. Герой — це не тільки останній бій, а й дитинство, робота, друзі, помилки, мрії, талант і те, що він любив».
— коментар редактора меморіального проєкту
Типові помилки в текстах про загиблих
Перша помилка — зводити людину лише до способу загибелі. Таке трапляється часто: ім’я, дата, місце, одна трагічна фраза — і все. Але відомі українці, які загинули на війні, мали довгі біографії до останнього бою або останнього дня життя. Якщо писати про Максима Кривцова, не можна забувати його поезію й фотографії; якщо згадувати Павла Лі — його ролі й волонтерство; якщо говорити про Олександра Махова — журналістику, фронтові репортажі й професійну етику. Людина не повинна зникати за словом «загинув».
Друга помилка — неточність. У темі війни навіть один неправильний рік, підрозділ, місце загибелі або звання може боляче зачепити родину й побратимів. Третя помилка — використовувати пафос замість фактів, коли замість конкретного спадку з’являються однакові фрази про «незламність» і «героїзм». Четверта — брати інформацію з неперевірених Telegram-каналів або чужих постів без посилання на першоджерело. П’ята — робити пам’ятний матеріал без розуміння контексту: наприклад, не пояснювати, ким людина була до фронту, чому її знали, що вона створила, кого підтримувала і яка справа після неї залишилася.
Пам’ять, яка продовжує дію
Історії про українських митців на війні, журналістів, активістів, військових командирів і волонтерів мають звучати не лише в роковини. Вони потрібні школам, університетам, бібліотекам, театрам, медіа, громадам і родинам, які формують пам’ять для наступних поколінь. Коли ми називаємо імена Дмитра Коцюбайла, Павла Лі, Олександра Махова, Максима Кривцова, Василя Сліпака, Романа Ратушного, Юрія Феліпенка та інших полеглих, ми говоримо не тільки про смерть. Ми говоримо про вибір людей, які мали професії, таланти й майбутнє, але поставили Україну вище власної безпеки.
Перевіряйте біографії за надійними джерелами, підтримуйте меморіальні ініціативи, долучайтеся до хвилини мовчання, не поширюйте непідтверджених деталей і говоріть про загиблих так, щоб у центрі залишалася людина. У цьому і є справжній спадок: не забути голос, не стерти обличчя, не звести життя до короткої дати й не дозволити російській агресії перетворити українську культуру на список втрат. Пам’ять має продовжувати дію — у словах, у справах, у підтримці родин, у повазі до військових і в готовності берегти країну, за яку вони віддали життя.