УНІАН
Міністр фінансів США заявив, що протягом двох років Ормузька протока стане “нікчемною водоймою”, Венесуела обвалить вартість нафти, а у високих цінах зараз винні не США чи Іран, а… Україна. УНІАН розпитав експертів про нафтове майбутнє.
З лютого 2026 року світовий нафтовий ринок перебуває у стані постійного шторму через спеціальну військову операцію США та Ізраїлю проти Ірану під назвою “Епічна Лють” (Operation Epic Fury). Але, на думку американських посадовців, у зростанні цін винна Україна. Самі ж американці обіцяють залити світовий ринок дешевою нафтою (своєю й венесуельською), а Ормузька протока, за словами міністра фінансів США Скотта Бессента, нібито за 2 роки заросте бур’яном – тобто водоростями – бо стане “нікчемною”.
Експерти пояснили УНІАН, де тут правда, а де передвиборча агітація, і яка справжня роль України у нових нафтових реаліях.
Український “внесок” у нафтові котирування
Те, що Україна, за твердженнями американських чиновників, тисне на світовий ринок нафти та провокує енергетичну кризу у США, звучить досить втішно. Бо, виходить, ми маємо вплив і на РФ, і на США, які вважають себе світовими гегемонами. Але як насправді?
Відео дня
“Це не відповідає дійсності. Проблеми від українських ударів отримує лише Росія”, – вважає Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова.
Експерт надає УНІАН дані з останнього дослідження Центру Разумкова за цією темою, де вказується, що ормузька та російська нафтові кризи є різними “шоками” за своєю суттю. Бо українські удари по російській нафтопереробці не вилучають значні обсяги сирої нафти зі світового ринку, але знижують спроможність РФ перетворювати її на бензин, дизельне пальне, авіаційний гас та інші продукти.
При цьому, за даними Kpler, на середину липня сукупна потужність російських НПЗ, що перебувала у простої або зазнала атак, сягала близько 4,3 млн барелів на день – приблизно 58% російської номінальної потужності. Проте фактично недоступна потужність переробки оцінювалася лише у 1,5–2,0 млн б/д, а завантаження НПЗ знизилося приблизно до 3,8 млн б/д – найнижчого рівня більш ніж за два десятиліття, але все ще суттєвого.
В результаті, російський експорт нафтопродуктів у липні скоротився приблизно до 1,2 млн б/д проти 2,3 млн б/д роком раніше, тоді як експорт сирої нафти навпаки зріс, бо неперероблена сировина частково переорієнтовується на зовнішні ринки. У підсумку РФ втрачає прибутки, отримує локальні паливні кризи, але на світовий ринок навпаки йде більше дешевої нафти, що “збиває” світові ціни на “чорне золото”, а не підвищує їх, як це подає Скотт Бессент.
Голова Мінфіну США Скотт Бессент вигороджує Трампа і вішає всіх собак на Україну / скріншот
Володимир Омельченко уточнює, що втрати світового ринку нафти та нафтопродуктів в Ормузі сягнули 15 мільйонів барелів на день. Тоді як від українські ударів по російських НПЗ та портах, з урахуванням компенсації, – не перевищили 500 тисяч барелів.
А переводить “стрілки” на Україну містер Бессент для того, щоб збити незадоволення американських виборців та партнерів США на Близькому Сході, стверджує фахівець.
Іван Ус, головний консультант центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, має схожу думку.
“Бессенту просто треба знайти якусь причину зростання цін, яка не пов’язана з діями Штатів. І тому він згадує про Україну. Але зрозуміло, що якби США не починали 28 лютого війну проти Ірану, то суттєвого погіршення ситуації в світовій економіці не сталося б”, – вважає економічний експерт.
Зі слів пана Уса, владі у США зараз потрібно, щоб до виборів 3 листопада їх ні в чому не звинувачували. І щоб ціни на нафту не зростали.
Водночас, інша теза Бессента викликає менше скептицизму у фахівців.
“Нікчемний” Ормуз: аргументи “за”
Описуючи перспективи Ормузької протоки як ключового морського маршруту нафти, міністр фінансів США зазначив, що “його обійдуть протягом двох років”, і він стане “нікчемною водоймою” (“worthless piece of water”).
Іван Ус з НІСД розділяє ці очікування американської адміністрації.
“Зараз країни, які залежать від Ормузу, дедалі більше починають будувати логістичні маршрути, які оминають протоку. ОАЕ обходять Ормузьку протоку через емірат Фуджейра на березі Оманської затоки. Саудівська Аравія також має виходи до Оманської затоки та на Червоне море. Ірак розмірковує над тим, щоб до Туреччини відновити старі та побудувати нові нафтогони. Плюс є Венесуела, де найбільші розвідані поклади нафти у світі”, – перелічує пан Ус варіанти обходу “Ормузького затору”, які співпадають з заявами Бессента.
Сухопутні трубопроводи важливі не лише через ситуацію у Ормузькій протоці, але й через діяльність хуситів у протоках Червоного моря, які теж активізувалися під вибори у США.
Дмитро Льоушкін, паливний експерт та засновник групи компаній Prime, також обережно підтримує цю думку.
“У Перській затоці видобувається 20-22 мільйони барелів нафти на добу, а максимум – до 25 млн барелів. Коли ця історія з протокою сталася, почали вмикати трубопроводи. Саудівська Аравія заздалегідь підготувала трубопровід до порту Янбу у Червоному морі. Він прокачує 6 мільйонів барелів на добу. Там ще залили газопровід нафтою. Сумарно це 8 млн барелів. Саудівська Аравія не має проблем із транспортуванням”, – розкладає “математику” видобутку у регіоні експерт.
Льоушкін каже, що саудити “молодці”, адже заздалегідь підготували собі обхідні трубопроводи та альтернативні порти. Щоправда, іранці та їх проксі у Ємені й Іраку також до цього підготувалися – через посилення ударів по порту Янбу та нафтопроводу, Саудівська Аравія призупинила прокачку нафти й цим маршрутом. Це вже не вперше – з часом трубопровід відновить роботу, бо його складніше зупинити, ніж судно у морі, але, вочевидь, вивести на повну потужність альтернативні маршрути саудитам буде складно.
Також нафту за межі Ормузу можуть вивозити ОАЕ – у межах 2–2,7 мільйона барелів на добу, стверджує Льоушкін. Таким чином, дві основні нафтовидобувні країни вже вирішили питання транспортування нафти, на відміну від постачальників газу (зокрема, Катару), в яких альтернатив Ормузькій протоці немає.
Найгірша ситуація – в Кувейту та Іраку. Тому іракці активно відновлюють “побитий війною і давно дірявий” нафтопровід Ірак-Сирія, який пролягає територією курдів до сирійських портів, звідки нафту, найімовірніше, будуть продавати до Європи або Туреччини.
“Обіцяють прокачувати там 5-6 мільйонів барелів на добу після відновлення – якраз через 24 місяці. Якщо все скласти (там 8, там 2 і там 6 млн барелів), то виходить загалом понад 15 мільйонів барелів. А є ще варіант транспортувати караванами бензовозів з Іраку – нафту вивозять зараз саме таким чином. Тож щодо нафти питання дійсно поступово закривається”, – погоджується Льоушкін з Бессентом.
Ірак практикує ще одну цікаву схему з перевалкою нафти у морі, яка дозволяє йому вивозити нафту танкерами у поточних складних умовах.
“Не всі супермодні сучасні танкери готові йти у Ормузьку протоку і молитися, пронесе чи ні. Основна їхня маса стоїть за Ормузькою протокою і чекає, поки їм підвезуть нафту відважні хлопці на старих танкерах, які на цьому спеціалізуються, – продовжує Дмитро Льоушкін. – Коли такий корабель вивезе нафту з протоки, то він стикується з океанічним танкером, перекачує туди нафту, і той танкер пливе далі, а відважні іракці повертаються за наступною партією. Тобто є ті, хто підвозить, а є ті, хто розвозить нафту”.
Великі танкери чекають на вході в Ормуз, коли їм підвезуть нафту з Перської затоки / ілюстративне фото pxhere.com
Іракська практика є “другою стадією схеми”, яка вже діє у протоці для всіх танкерів.
“Схема проходження Ормузу зараз проста: вимикаються транспондери, і судна йдуть тишком-нишком ближче до узбережжя Оману. Цим схемам протидіє Іран. Коли корабель йде без транспондеру, то його тільки фізично можна помітити – з космосу (якщо допоможе Росія, але по супутнику неможна навести ракету на корабель, що рухається) або візуально чи з локаторами з островів. Тому США виносять усі можливі іранські точки спостереження на узбережжі та островах. Щойно пункти спостереження знищують, кораблі знову йдуть протокою”, – описує стан справ засновник групи Prime.
На думку Льоушкіна, всі зацікавлені країни вже давно зрозуміли, що потрібно терміново тягнути труби і шукати альтернативні маршрути або схеми, і займаються цим. При цьому повернення Ормузької протоки до вільної торгівлі, яка була до “Епічної Люті”, вже “майже неможливе”, бо повноцінно відкрити цей маршрут може лише сухопутна операція, а “ця історія зайшла у глухий кут”. Тому ситуація у протоках сприймається як нова норма.
Аргументи “проти”
Проте думки фахівців роділилися. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, не згодний з прогнозами Скота Бессента. На його думку, обхідними маршрутами можна замістити лише 5 з 20 мільйонів барелів.
“Існує на сьогодні тільки три маршрути, які частково заміщують втрату Ормузької протоки. Це насамперед маршрут Схід-Захід у Саудівській Аравії. Він заміщує близько 3,5 мільйона барелів на добу. Ще є ОАЕ, які теж можуть постачати незначні обсяги (до 1,8 млн барелів на добу). Іран також ще може замістити певні обсяги через Оманську протоку (фактично лише 70 тис. барелів). Щоб збудувати інші маршрути, потрібно не менше 10 років”, – конкретизує експерт власні оцінки.
Трубопровід Ірак-Сирія та інші іракські схеми обходу протоки пан Омельченко теж оцінює скептично і наполягає, що Ірак таким чином зможе замістити максимум 5-10% свого довоєнного експорту нафти. Бо загалом через протоку до війни проходило до 130 танкерів на день, а зараз, з усіма схемами – лише 2-3 судна.
“Танкери не можуть проходити в умовах замінування Ормузької протоки, в умовах обстрілів з боку Ірану. Також існують проблеми зі страхуванням. Тому на сьогодні можна констатувати, що з 20 мільйонів барелів можна замістити лише 5 – через обхідні існуючі нафтопроводи. І зараз не більше, ніж 1 мільйон барелів проходить Ормузом. Це втрата 13-14 мільйонів барелів. Ніхто не може на сьогодні такі втрати компенсувати. І я вже не кажу про природний газ, коли заблоковано 90% його поставок з ОАЕ та Катару. Тут взагалі ніяких не існує можливостей обходу”, – завершує директор енергетичних програм Центру Разумкова свою думку.
Тим не менш, він уточнює, що існують “буфери”, які пом’якшуватимуть дефіцит.
Мова про комерційні та стратегічні запаси, збільшення видобутку поза Перською затокою, зміну маршрутів і скорочення попиту, хоча з часом ці резерви будуть виснажуватись.
Венесуела всіх врятує
США теж дуже сподіваються на джерела нафти поза Перською затокою. Передусім, вони покладають надії на сировину з Венесуели, про що Скотт Бессент також активно розповідає.
Себто, Україна ціни на нафту збільшує, а, ось, Венесуела, навпаки, ціни зменшує. То що – Венесуела всіх врятує? Врятує, але не всіх, кажуть УНІАН експерти.
“Це добре, але це неправда. Заяви Бессента, в першу чергу, спрямовані на американського виборця, який незадоволений підвищенням цін на все, а особливо на паливо, незадоволений цією війною в Ірані. Вони намагаються заспокоїти виборців заявами, що наче можна замістити швидко Ормузьку протоку американською й венесуельською нафтою. Але Америка не може різко збільшити видобуток. Максимум – на декілька сотень тисяч барелів на добу впродовж пів року. Те ж саме стосується венесуельської нафти”, – пояснює Омельченко.
Він погоджується, що у Венесуелі дійсно великі запаси нафти, особливо в руслі річки Оріноко, але там немає достатньої інфраструктури для її видобутку. А щоб її збудувати потрібні роки.
“Щоб збільшити хоча б на мільйон-півтора барелів на добу видобуток венесуельської нафти і відповідні експортні можливості американських компаній, що будуть працювати у Венесуелі, потрібно мінімум 2-3 роки. Мова про 1,5 мільйона барелів максимум – це не 15 мільйонів, які втрачені через Ормузьку протоку”, – зауважує дослідник.
Венесуельська нафта ховається десь у цих джунглях, і витягти її звідти буде довго й дорого / фото Вікіпедія
Однією з причин його скепсису є те, що американська нафта WTI сланцева, а її видобуток має високий поріг рентабельності. Її ціну планують буквально “розмивати” дешевою венесуельською нафтою, щоб здешевити кінцевий продукт.
“Якщо світові ціни будуть, наприклад, менше 80 доларів, то у США будуть великі проблеми з видобутком. До того ж, рентабельність венесуельської нафти низька – її собівартість дуже висока. Чи будуть взагалі банки надавати кредити під такі проєкти – тут великі сумніви”, – вважає пан Омельченко.
Іншої думки дотримується паливний експерт Дмитро Льоушкін, хоча теж досить обережний у прогнозах. Він акцентує увагу на тому, що низькі ціни на нафту американським компаніям невигідні, і тому не слід очікувати значного зниження котирувань, хоча видобуток у США дійсно зростає – але це лише обмежена пропозиція.
“Трамп прийшов із гаслом “Бури, крихітко, бури”. Щойно він прийшов, через пів року ціна на нафту піднялася у світі. Ціна зараз достатня для того, щоб активно розвивати нафтовидобуток у США, і тому він зростає, – каже він. – Штати отримали практично безкоштовно контроль над венесуельською нафтою. Але ця нафта специфічна – дуже “важка” (фактично це солідол). Лише у кооперації з американською “легкою” нафтою вона працює, а окремо – ні. Венесуела додала у “скарбничку США” потужності, бо літр видобутої нафти в Штатах завдяки Венесуелі фактично подвоюється”.
Переробкою, звісно, будуть займатися заводи у США. Завдяки цьому, як вважає Дмитро Льоушкін, США отримають потужний інструмент збільшення своєї квоти у світовому видобутку, хоча обвал цін через це малоймовірний.
Іван Ус, головний консультант центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, зауважує, що, попри всі недоліки “важкої” венесуельської нафти, це величезні обсяги, які “реалізуються на 5-10%”. Якщо є такий вільний ресурс, то він буде реалізований – це питання часу та інвестицій, які вже йдуть у регіон (щоправда, не завжди зі Штатів).
“США хочуть за оці два роки повернути Венесуелу у гру. Тоді щонайменше американський континент не буде потребувати нафти з інших континентів, що знизить світовий попит. Європа та Китай також, гіпотетично, зможуть частково отримати цю нафту. Головне ж – якщо багато нафти, то можна і ціну збити. За два роки логістику можна налагодити і Ормуз дійсно не буде вже таким важливим для світової економіки, як зараз”, – вважає економічний експерт.
Він також додає, що Китай чекає, схоже, на дешеву венесуельську нафту, не поспішаючи закуповувати дорогу сировину на піках ринку.
“Зараз вони пригальмували з імпортом і тим самим ударили по тим, хто хотів нажитися на їхньому ринку – по РФ та Ірану, які заробляють значно менше, ніж могли б”, – вказує пан Ус.
Загалом, ця історія з нафтою, Ормузом та Венесуелою змінила геополітичні розклади по всьому світу.
Нові геополітичні реалії для України та світу
Іван Ус звертає увагу, що фактор нафти впливає на розпад старих та утворення нових альянсів, що може буде корисним і для України, яка раніше у жодні з них не входила.
Серед таких чинників ключовою є утворення “ісламського НАТО” – Мекканської угоди між Туреччиною, Пакистаном та ОАЕ – який має на меті, серед іншого, стати таким собі “безпековим гарантом” саме для нафтових потоків на морі та суходолі.
“Фактично Мекканська угода – це новий центр впливу, на який слід зважати всім чинним гравцям. Нагадаю також, що коли президент Зеленський був у Саудівській Аравії, Катарі, ОАЕ, Йорданії й Сирії, які якраз і мають бути об’єднані новими нафтопроводами й газогонами, він отримував підтримку від Туреччини, активного учасника Мекканської угоди, – акцентує Іван Ус на “українському інтересі”. – Зеленський відвідав Сирію на літаку Хакана Фідана, міністра закордонних справ Туреччини, який і сам прилетів в Сирію у складі української делегації. Тобто ми ці нові проєкти підтримали. Бо ними нафта й газ з нових маршрутів піде до Туреччини й далі до Європи (може, у перспективі, навіть частково через порти Великої Одеси), що зменшить залежність ЄС від РФ”.
Зеленський із президентом Сирії у квітні 2026 року. Позаду впізнається голово МЗС Туреччини Хакан Фідан / фото president.gov.ua
Мекканська угода – це схема відрізання Росії і заміщення її поставок ресурсами з Аравійського півострова у Європі й Азії. Гарантом цього для Європи є Туреччина, а для Китаю та інших азійських країн – Пакистан. Забезпечить же, власне, нафтою та грошима цей альянс Саудівська Аравія, з якою Україна вже має безпекову угоду.
“Україні пакистансько-турецький союз цікавий. Україні також слід подумати, як доєднатись до нього так, щоб це не суперечило курсу на НАТО й ЄС. Наші інтереси співпадають – це факт. Країнам НАТО (передусім європейським) це також вигідно. Через нафту, через питання біженців з Палестини та Сирії, через конфлікти європейців одночасно з Ізраїлем та Іраном. Мекканський альянс ці проблеми частково вирішує”, – вважає економічний експерт, хоча й зауважує, що це все потребує часу.
Загалом, Ус робить висновок, що конкуренція на ринку нафти буде загострюватись, а конкурувати реально виробники можуть лише знижуючи ціни. А “все, що вище 20 доларів за барель” вигідно Саудівській Аравії та учасникам альянсу. Натомість США не вигідно все, що нижче 80-100 доларів, а Кремлю – все що нижче 40 доларів. І у цьому контексті й відбуватиметься головна боротьба у наступні два роки – до президентських виборів у США.
Але паливний експерт Дмитро Льоушкін дещо скептичний щодо перспектив Мекканської угоди як “гаранта трубопроводів”. Бо Пакистан занадто далеко від Ормузу, і просто хоче “отримати якісь геополітичні дивіденди”, але не готовий реально залучатися у місцеві конфлікти. Хоча він погоджується з тим, що роль Саудівської Аравії та Туреччини зростатиме.
“Пакистан до трубопроводів може “прикріпитися” тільки якщо пришле війська охороняти трубу. Але це лише на певний час, бо рано чи пізно його звідти попросять. Адже там вистачає бажаючих охороняти трубу за такі гроші. Домовлятися будуть Ірак, Сирія, Кувейт, Саудівська Аравія. Остання відіграє особливо істотну роль, тому що вона напевно профінансує нафтопровід Ірак-Сирія (адже це досить бідні країни), – вважає паливний експерт. – Можливо Туреччина долучиться до будівництва. Але Туреччину туди не хочуть пускати американці через конфлікт з Ізраїлем. Через контроль над Сирією та її трубопроводами між ними й виникає зараз геополітична напруженість”.
Тобто спроба “кришувати” трубопроводи з боку Туреччини не так вирішує проблему, як створює нову напруженість у регіоні. Принаймні поки що.
Світовий ринок дійсно має шанси відіграти втрати від Ормузької кризи за два роки, проте лише частково. Натомість очевидною є “регіоналізація” геополітики, що є наслідком переривання сталої логістики нафти. Американці шукають нафту в себе на континенті, а країни Близького Сходу об’єднуються у нові альянси.
Примітно, що Україна – в епіцентрі усіх цих подій – і щодо РФ, і що Близького Сходу, і навіть щодо Азії, бо наші дрони вже долітають навіть до кавказьких портів на Каспії та до Ямалу. Україна здатна впливати на потоки російської нафти, нафтопродуктів та газу – ключового конкурента близькосхідної та американської сировини.
Світ за останні два роки дуже змінився, і не в останню чергу нашими зусиллями. Можна лише уявити, як сильно він зміниться ще за два роки.
Андрій Попов